«Селезньов з нами завжди розмовляв українською мовою»

– Тарасе, де ви зараз, чим займаєтеся?
– Приїхав до друзів у гості в Ковельському районі біля білоруського кордону.

– Яка там ситуація?
– Слава богу, більш-менш спокійно. Ми недалеко від того села, де на днях прилетіло. Ще самі не знаємо до ладу, що там сталося. Начебто наші збили безпілотник.

– Ви берете участь у благодійних матчах. Розкажіть, з чого все почалося?
– Мій друг каже, що я не грав стільки у футбол з часів Ліги чемпіонів (сміється, – прим.ред.) Нещодавно брав участь у матчі Легенд футболу проти Зірок шоу-бізнесу в Ужгороді.
Дякую Жені Селезньову, що запросив. Було багато вболівальників, нам удалося трохи переключити людей з війни і зібрати гроші. Також матч відвідали наші воїни, які приїхали на ротацію.

– У якій формі Селезньов?
– У формі «Міная». (Сміється). А якщо серйозно, то важко. Він організовував цей благодійний матч. Саме завдяки Жеці приїхала більшість зірок шоу-бізнесу, вони відгукнулися на його запрошення.

– Як думаєте, чи поб’є Селезньов рекорд по голах у новому сезоні УПЛ?
– Дай Бог, щоб побив. Можу лише побажати йому. Він нещодавно приїжджав до нас у Ковельський район на благодійний матч. Зазначу, що з нами він постійно розмовляв українською мовою. У нього важко виходить, але він намагається.

З нього тоді почали сміятися в нашій компанії через вимову, але я відразу припинив: «Не навчиться тільки той, хто не пробує». Я йому сказав: «Жека, не звертай уваги. Можеш робити помилки у вимові слів, але ти спробуй, і незабаром заспіваєш, як соловей».

– Крім благодійних матчів, ви займаєтеся волонтерством. Олександр Кучеренко казав нам, що виїздили з ним на Донбас, возили гуманітарку.
– Так, їздимо до хлопців на фронт, постійно щось возимо. Ми їздили в рідні краї Сані (він родом зі Слов’янська) – в Краматорськ, Слов’янськ, Бахмут. Ці місця бомбять щодня, і це дійсно страшно.

Коли я приїхав до Києва на тренерське навчання, там було вже відносно спокійно. Але коли я проїхався по Житомирській трасі в сторону Бучі і Ірпеня і побачив ті жахи, які творили окупанти, то дуже розлютився. Тим більше, в Бучі живе моя сестра.

– Як ваша сестра пережила окупацію?
– Вони встигли виїхати до другої сестри в Тернопіль путівцями. Квартира в Буче вціліла, тільки осколком зачепило.

«Говорили, що нас не хотіли бачити на чемпіонаті світу. Можливо, в цьому є частка правди»

– Давайте перейдемо до теми футболу. Вже незабаром стартує УПЛ. Як ви думаєте, це правильне рішення проводити матчі в Україні, коли ракети продовжують літати?
– У мене двоякі почуття з цього приводу. Коли мене запрошували на матч ветеранів у Києві, я сказав, що зараз трохи не до цього. На що мені відповіли, що ми повинні показувати – країна живе і ми нікого не боїмося.

В результаті ми провели матч з нашими воїнами і допомогли хлопцям трохи переключитися.
Те саме стосується чемпіонату. Може, це десь і правильно, бо треба показувати, що ми не опустили руки. Кожен у нашій країні намагається жити, працювати і приносити користь, незважаючи на те, що щодня прилітає. А з іншого боку, я не знаю, як в цей час гарантувати безпеку учасникам матчу.

– У яких, на вашу думку, містах можна проводити матчі?
– свій крайній благодійний матч я зіграв в Ужгороді. Напевно, там безпечно... щодо безпечно. Нині в Україні немає повністю безпечних місць.

Мене вже питали, чи готовий я грати в таких умовах. Я відповів, що так. Люди в Харківі, Миколаєві, містах Донбасу живуть і працюють щодня, незважаючи на постійні бомбардування. Але я не готовий підписуватися за інших людей, чи готові вони грати.

Хлопці з передової мені говорили: «З одного боку це прикро, коли приїжджаєш до Києва та бачиш, що люди живуть, як і раніше: кафе, ресторани працюють. Але, з іншого боку, це правильно. Життя триває і заради цього ми боремося на фронті, щоб тут було мирне життя».

– У вашому рідному Луцьку можна грати матчі чемпіонату?
– Не готовий відповісти. Можу сказати, що в Луцьку ми хочемо провести благодійний матч і я готовий поїхати і зіграти.

– Ваша думка про легіонерів, які виїхали?
– Їх можна зрозуміти. Я можу тільки подякувати тим легіонерам, які не побоялися повернутися в Україну під час війни.

– Як ви думаєте, хто буде фаворитом цього сезону УПЛ?
– Думаю, що «Динамо», але у футболі все може бути.

– Оновлений «Шахтар» із Йовичевичем сильно відкотиться назад?
– Не думаю. «Шахтар» – це великий клуб і, думаю, «гірники» виступатимуть на рівні. Але їм буде важче, ніж «Динамо», бо раніше «Шахтар» робив ставку на висококласних легіонерів, а зараз доведеться комплектуватися власними вихованцями.

Щодо інших команд сказати не можу. Я взагалі перестав стежити за футболом. Просто нема часу. Вже зателефонував друг, через пару днів переганятимемо машини із Заходу України на фронт.
Останні матчі, які вдалося подивитися, це коли Україна грала плей-офф із Шотландією та Уельсом.

– Чого нам не вистачило для виходу на чемпіонат світу?
– Гра збірної мені сподобалася, але з тим Уельсом десь не вистачило фарту. З Шотландією ми зіграли більше на емоціях, а в другому матчі далася взнаки фізика. Було видно, що нашим футболістам не вистачає ігрового тонусу.

Якщо арбітр призначив чистий пенальті за фол на Ярмоленка, то все могло скластися по-іншому. Після цього почалися розмови, що нас не хотіли бачити на чемпіонаті світу. Можливо, в цьому є частка правди.

– У цієї команди Петракова є потенціал?
– Потенціал може й непоганий, але в цій ситуації важко щось прогнозувати. Я спілкуюся з багатьма динамівцями, частіше з Жорою Бущаном, і можу сказати, що вони постійно в телефонах, читають новини і переживають.

– Динамівці вам якось допомагали у волонтерській діяльності?
– Так. Ті ж Бущан, Шапаренко, Бурда, Сидорчук допомогли мені перегнати кілька машин на передову. Я ним зателефонував, і вони не мовили, одразу включилися на повну. Честь їм і хвала за це. Хлопцям важко грати у футбол, коли в країні йде війна.

В цій ситуації неможливо дивитися в завтрашній день, саме тому я нічого не планую. Я залишився працювати помічником тренера в дитячій школі «Волині». Але, зізнаюся чесно, на тренуваннях ще навіть не був. То я поїхав на благодійний матч, то на передову, то за машинами. Добре, що люди в клубі це розуміють.

«У «Волині» не було якихось космічних зарплат і все виплачувалося вчасно»

– Що трапилося з головною командою ФК «Волинь»?
– Першої команди в новому сезоні не буде, її заморозили на рік. Як буде далі, не знаю. Усі хлопці розбіглися по інших командах. Залишилася лише дитяча школа.

– Що сказав керівництво?
– Не знаю. У мене немає прямого контакту з керівництвом.

– У минулому сезоні ходило багато розмов, що у «Волині» мають прийти нові інвестори. Чому не склалося?
– Теж чув про це, але деталей не знаю. Я їх у клубі не бачив.

– Керівництво «Волині» повністю розрахувалося з тренерським штабом та гравцями?
– У цьому плані все нормально. У клубі не було якихось космічних зарплат і все виплачувалося вчасно.

– Які у вас подальші плани в кар’єрі? Ви хочете продовжити тренерську роботу чи, можливо, спробувати себе на адміністративній посаді?
– Розкажу одну історію. Була остання сесія для отримання тренерської ліцензії, а ми в цей час їхали на Донбас. У мене були тоді такі емоції, що я сказав: «Навіщо мені потрібна ця ліцензія, я взагалі за неї не поїду!». Але мене переконали. Сказали, що війна рано чи пізно закінчиться і ліцензія А+Б мені знадобиться.

Зараз важко загадувати, чим я займуся після війни. День прожив, і слава Богу. На Волині постійно кажуть, що завтра на нас нападуть білоруси. Сподіваюся, білоруси не підуть на це, хоча ми розуміємо, що все залежить не від, а від Путіна.

– Який у вас найстрашніший спогад про війну?
– Страшних спогадів дуже багато і не дуже хочеться про них говорити. Коли я їду в бік Донецька і проїжджаю зруйновані населені пункти, то таке відчуття, ніби потрапив в апокаліптичний фільм.
Деякі будинки зруйновані, в інших вікнах і дверях забиті фанерою, людей не видно. Було страшно на це дивитися. Але найстрашніше – це загиблі та покалічені діти.

Останні два місяці я перестав відповідати на дзвінки з Росії, хоча мені дзвонять адекватні люди, які розуміють ситуацію.

– Хочу торкнутися теми масового мовчання росіян. Хоч один із ваших екс-одноклубників по Локомотиву зателефонував або написав вам після 24 лютого?
– Так, мені дзвонили, і не один. Хтось пропонував допомогу, хтось – житло в Грузії та Іспанії. Але мені прикро, що зі мною зв’язалися тільки 20% з тих, що я думав. Багато людей просто бояться висловитись.

– Хто вам дзвонив?
– Не хочу називати прізвища, бо з ними це може зіграти злу роль. Хоча мене дратує, коли кажуть, що в Росії за це можуть посадити. У нас щодня гинуть люди! Дещо різні ситуації, правда?!
Останні два місяці я перестав відповідати на дзвінки з Росії, хоча мені дзвонять адекватні люди, які розуміють ситуацію. Деякі з екс-футболістів «Локомотива» навіть виходили на мітинги проти війни в Москві.

Вони також намагаються пояснювати іншим футболістам, які підтримують політику Путіна, що у нас йде війна, знищення українського народу, а не якась «спецоперація». Трьох вдалося переконати. У мене б на це терпіння не вистачило.

Але коли я почав їздити на передову, мене якось різко обрубувало, не хочу з ними більше спілкуватися.

– Давайте вгадаю, шанувальник Путіна Дмитро Тарасов вам точно не дзвонив.
– Тарасову, як і іншим екс-партнерам з «Локомотиву», я скидав багато відео про війну. Він мені написав: «Як ти там, з тобою все в порядку? Навіщо ти мені це надіслав?». Я відповів: «Дімо, у нас війна». Він відписав стандартними фразами: «Війна – це погано, я проти війни». Кажу: «Це добре, що ти проти війни, але її розв’язав твій «ввічливий президент».

Більше він мені не відповідав.

– Тарасів при вас у «Локомотиві» теж ходив у футболці з Путіним?
– Був один випадок, що ми з ним через це посварилися. Коли я побачив у нього цю футболку, то забрав її і сховав. Потім він її все таки знайшов і по-тихому наділ. Знав би я тоді, що станеться, то спалив би цю футболку прямо в роздягальні.

Погано, що вони такі зазомбовані. Дехто з «Локомотива» намагався мені щось доводити, коли був Майдан. Я їм відразу сказав: «Хлопці, вимкніть телевізор. Ви їздите в Європу, а не живете в юртах в Сибіру, має у вас бути критичне мислення».

Мені страшно дивитися, як окупанти привозять у зруйнований Маріуполь телеекрани і транслюють свою пропаганду. Ви краще води привезіть людям, виродки! Цих усіх соловйових, киселевих, скабеєвих потрібно першим посадити на лаву підсудних у Гаазі разом з Путіним.

– З Сьоміним ви спілкувалися?
– Ні. Він мені не дзвонив, і я теж. Яка у нього позиція, я не знаю.

– Ви говорите, що багато хто в Росії боятися висловлюватися, але колишній капітан збірної Ігор Денисов, з яким ви грали в «Локомотиві», не побоявся, і його за це не посадили.
– З Денісовим ми дуже близько спілкувалися в «Локомотиві» і, серед інших, торкалися ситуації в України. У нього завжди була чітка позиція з цього приводу, і я радий, що він її не змінив. Респект йому за це.

– Чому з нього не беруть приклад інші футболісти?
– Мабуть, бояться, що оштрафують чи посадять. Але у нас люди бояться, що ракета може прилетіти в їхній будинок. Це – різні цінності.

«Зозуля передав мені книгу «Аеропорт» про наші кіборги, і я не знав, де її сховати на базі «Локомотива»

– З росіянами зрозуміло. Але що скажете про Тимощука, який родом з Луцька, а його батько зараз у теробороні? Чому мовчить колишній капітан збірної України і продовжує працювати в Зеніті?
– Я не можу зрозуміти позицію Тимощука, коли йде повномасштабна війна, його батьки в Луцьку, а він там. Зараз не може бути сірого, є тільки біле і чорне.

Я теж грав у Росії після 2014, але тоді була неповномасштабна війна. З часом я почав вникати в ситуацію, спілкуватися з хлопцями на фронті. Вони мені сказали: «Окей, ми знаємо твою позицію. Ти нам допомагаєш, чим можеш. Претензій до тебе не маємо».

Але тоді про це не можна було говорити, бо я перебував у Росії.

– Як реагували в «Локомотиві», що ви допомагаєте ЗСУ?
– Ніхто не знав про це. Я розумів, що будь-якої миті все може закінчитися погано для мене, якщо там дізнаються. Я все намагався робити тихо.

Пам’ятаю, як Зозуля передав мені книгу «Аеропорт» про наших кіборгів, і я не знав, де її сховати на базі, щоб ніхто не побачив. Я не знаю, на що здатні люди з ватою в голові.

– Яремчук і Васильків розповідали, що Ордець теж допомагає у ВСУ, хоча він залишився після 24 лютого в Росії і тільки недавно перейшов у «Бохум».
– Тепер треба вибирати бік зла чи добра. Повторюся, сірого бути не може.

– Багато хейту було у ваш бік від українських вболівальників, коли виступали в «Локомотиві»?
– Хейта вистачало, але я був готовий до цього. Я розумів, що можу заробити там і безпосередньо допомогти ЗСУ. Інші чинники були для мене другорядними.

– Ви довгий час грали з Олександром Алієвим. Скажіть чесно, здивувалися, коли він вступив до Тероборони? Ніхто з вболівальників не чекав від нього такого вчинку.
– Мене Алієв приємно здивував, але саме від нього я чогось такого і чекав. Я з ним побачився на благодійному матчі, ми трохи поспілкувалися. Саня – красень, більше нічого додати.

– Чому в нього зараз такий контраст з кращим другом Артемом Мілевським, який під час війни запам’ятався лише плачем у бомбосховищі і вимогою супу у Даші Астаф’євої?
– З Артемом я теж спілкувався. Кожна людина допомагає, як може, і не обов’язково брати в руки автомат. Мілевський також займається волонтерством по мірі можливостей. Нині люди, які сидять у Німеччині чи Канаді, розповідають за той злощасний суп, але Мілевський залишився в Києві та нікуди не поїхав. Це головне.

В цій ситуації не потрібно когось обговорювати, треба брати приклад із тих хлопців, які на передовий і дякувати їм щодня: ЗСУ, тероборону, медиків, волонтерів. Саме завдяки ним ми записуємо зараз наше інтерв’ю.

Нині не до футболу. У моїх знайомих на фронті загинув племінник і його треба було забрати. Ми поїхали туди, але нам його не віддали, сказали, що є окрема процедура і його транспортує спеціальна група. Коли бачиш таке, то футбол і все інше відходить на другий план.

– Як оціните дії Зеленського під час війни?
– Для мене Зеленський топ. Він не побоявся залишитися в Києві в такий важкий момент і заслуговує лише на повагу.

– Що говорять про ситуацію на фронті наші воїни?
– Тяжко створити загальну картину, на кожній ділянці фронту ситуація різна. На Донбасі ворог настає, а наші захищаються, у Херсоні навпаки. На Херсонський напрямок ми раніше не їздили, але зараз туди вирушили мої друзі і незабаром ми поведемо туди допомогу. На Херсонщині зараз готується контрнаступ і, ясна річ, що якісь подробиці з фронту мені не розповідатимуть.

Можу сказати, що двоє моїх близьких друзів уже в госпіталі – це Юрій Дяк та його брат Євген Корецький. З Юрою я грав раніше у футбол за ЦСКА, ми дружимо вже близько 20-ти років. Він написав мені в пів на другу ночі, що вони йдуть на штурм, і зв’язок з ними зник на три дні. Потім Юра пише: «Все більш-менш завтра подзвоню». Як виявилося, «менш-менш» означало, що він і його брат у госпіталі. Але головне, – що вони живі.

– Як ви думаєте, коли закінчиться війна і що, особисто для вас, буде перемогою?
– Перемога буде, коли ми виженемо рашистів з нашої землі і звільнимо всі окуповані території. Хотілося, щоб війна закінчилася швидше, але я розумію, що швидко нічого не буває.

– Як ви думаєте, війна закінчиться, якщо помре Путін чи проблема не тільки в ньому?
– Не готовий відповісти, чи закінчиться війна, але це було великим щастям для всіх українців і не тільки. Просто померти для нього дуже легко, скільки горя він приніс нашим людям. Тому хочеться, щоб він здох у муках, і якнайшвидше.