Он стремительно ворвался во взрослый футбол: провел один сезон 2016/2017 в чемпионате U-19 – и уже летом 2017-го юного защитника начали привлекать к тренировкам и играм за первую команду «Динамо». В сезоне 2018/2019 Виталий уже стал полноправным игроком основного состава, обычно занимая место на левом фланге защиты, и своей надежной игрой заслужил вызов в национальную сборную.

(публикуется на языке оригинала)

– Ще два роки тому ви виступали в чемпіонаті U-19, а зараз є гравцем основного складу «Динамо». Стрімкий розвиток кар’єри, погоджуєтеся?
– Так, справді, усе відбувається дуже швидко. Але зараз потрібно працювати з подвійною енергією та на кожному тренуванні, у кожному матчі доводити, що я гідний бути гравцем основного складу, і закріпитися в першій команді.
 
– Чи пам’ятаєте свій дебют за першу динамівську команду?
– Так, звичайно, а ще безсонну ніч згодом. Загалом, кожна гра викликає певні емоції, через які потім важко заснути, а тим паче після дебюту в основному складі.
 
– Тоді, коли на початку зустрічі травму отримав Піварич, вам довелося виходити на поле фактично без розминки…
– Насправді, навіть злякатися не встиг. Більше мандражу було під час розминки та в роздягальні – усе ж таки перший раз, усе нове для мене.
 
– Чи можна назвати сезон 2017/2018 адаптивним для вас у першій команді?
– Напевно, так. Довелося звикати до партнерів, а також набирався впевненості у власних силах, у тому, що мені до снаги грати на високому рівні вже зараз. Для початку я намагався познайомитися з усіма. Звичайно, був певний віковий бар’єр. Важко знаходив з усіма спільну мову, тому на перших порах спілкувався з Бурдою, Циганковим, Шепелєвим.
 
– Більше ніж у половині матчів, проведених у чемпіонаті України 2018/2019, динамівці зберегли свої ворота «сухими». Вас, як захисника, цей показник утішає?
– Хочеться, щоб цей показник був максимальним: щоб свої володіння завжди були «на замку», а м’ячі влітали лише в чужі ворота. Як кажуть, немає межі досконалості – і потрібно прагнути цього.
 
– Навесні цього року, у матчі з «Маріуполем», дебютував за першу команду ваш багаторічний партнер по центру захисту Денис Попов. Ви, на правах уже досвідченого гравця, давали йому якісь поради?
– Думаю, давати йому поради не потрібно. Але пам’ятаючи, як важко мені було виходити на поле в першому матчі, я просто сказав, щоб він не хвилювався, а робив те, що вміє. І він усе показав на полі. Денис пропустив багато часу через важку травму. Тоді ми багато спілкувалися. І весь час відновлення та реабілітації Денис не показував, як йому важко, тримаючи всі емоції в собі.
 
– Улітку «Динамо» критикували за виліт у кваліфікації Ліги чемпіонів від «Аякса», а амстердамці зупинилися за один крок від фіналу головного клубного турніру Європи. У них капітан – ваш одноліток.
– Звичайно, ми надихаємося їхнім прикладом. До того ж кілька років тому вже перетиналися з ними в Юнацькій лізі УЄФА. Потрібно прагнути таких же висот і нам. Амстердамці показують, що нічого неможливого немає, потрібно лише вірити в себе та партнерів, із якими виходиш на поле.
 
– Можете згадати Де Лігта в Юнацькій лізі УЄФА?
– Авжеж! Високий, атлетичний, непоступливий у боротьбі, добре грає в повітрі. Якщо згадати той поєдинок, то в «Аякса» була перевага перед нами в тому, що чемпіонат у них тривав, на відміну від нашого. Але й без цього були помітні їхні високий рівень та майстерність.
 
– Ви вже звикли до позиції на лівому фланзі захисту? Усе ж таки в ДЮФШ та команді U-19 діяли в центрі захисту…
– Узагалі, центрального захисника я почав грати лише в команді U-19, а до цього в академії діяв саме на фланзі. Певні труднощі були, коли, уже потрапивши до «основи», грав на лівому фланзі захисту, а виходячи за молодіжний склад, займав місце в центрі. Але довелося звикати, і в кожному матчі прагнув продемонструвати свої найкращі якості та віддаватися на всі сто відсотків, незалежно від позиції на полі.
 
– У процесі адаптації до нового місця на полі берете з когось приклад?
– Намагаюся дивитися матчі команд, ігровий стиль яких схожий із динамівським. Щодо гравця, що імпонує мені на лівому фланзі, то це Марсело з мадридського «Реала». Своєю зовнішністю та стилем гри він просто не може не подобатися (посміхається).
 
– Напевно, ви й уболіваєте за мадридців?
– Ні. Найкращий клуб для мене – «Барселона», а гравець – Ліонель Мессі.
 
– Ви отримали 16-й номер у спадок від капітана команди Сергія Сидорчука. Самі не проти будете отримати капітанську пов’язку в майбутньому?
– Навмисне прагнути цього не буду. Але якщо років за п’ять мені довірять капітанську пов’язку, прийму дуже радо та намагатимуся не розчарувати партнерів у їхньому виборі.
 
– У нинішньому сезоні в «Динамо» найбільше довіряють молодим гравцям. Це додає впевненості?
– Безперечно! Ми стільки часу провели разом у ДЮФЛ, чемпіонатах U-19 та U-21. І тепер, приходячи до першої команди «Динамо», ти бачиш багато друзів. І всім разом легше адаптуватися та звикати до навантажень у першій команді.
 
– Чи проводить тренерський штаб індивідуальні бесіди з молодими гравцями?
– Тренери не наголошують на тому, молодий ти чи досвідчений. Діалог відбувається на теоретичних заняттях чи розборах ігор, а в іншому ми працюємо нарівні з усіма.
 
– За підсумками 2018 року ви стали найкращим гравцем України в категорії до 19 років. Що для вас значать індивідуальні нагороди?
– Узагалі, не надаю цим численним опитуванням особливої уваги. Тим паче найкращим я став у категорії U-19, при цьому вже виступаю на дорослому рівні. Тепер потрібно прагнути «справжніх» нагород (посміхається).
 
– Разом із Миколою Шапаренком та Андрієм Луніним, який має контракт із мадридським «Реалом», ви потрапили до списку 50 футболістів, яких в УЄФА назвали найбільш перспективними. Як реагуєте на схвальні відгуки?
– Різноманітні рейтинги – це все умовності, оскільки хтось може вистрілити, а хтось, навпаки, загубиться в дорослому футболі. Лише через роки важкої праці стане зрозуміло, чи не помилилися експерти у своєму виборі.
 
– А як сприймаєте критику?
– Як і всі люди, спочатку, звичайно, неприємно, але потім із часом розумію, що це робить мене лише сильнішим.
 
– З ким із хлопців, із якими навчалися в академії, продовжуєте спілкуватися найближче?
– Мої найкращі друзі – це Максим Мельничук та Юра Козиренко, які виступали в «Динамо», але зараз перейшли до полтавської «Ворскли». Щодо тих, хто грає в нашій команді, можу назвати Попова, Булецу, Кучерука – вони всі одного віку зі мною.
 
– Восени минулого року ви підстриглися «під нуль» разом із Буяльським та Бурдою. Який усе ж таки був підтекст цього вчинку? Не віриться, що зробили це просто за компанію з хлопцями…
– Насправді, Микита та Віталик сиділи обідали, я підсів до них. Вони почали обговорювати це питання, і я бовкнув, не подумавши: «А давайте і я з вами». Вони сприйняли мої слова серйозно, тому відступати вже не можна було.
 
– Як до такого вчинку поставилися близькі люди?
– Мама дізналася про цю стрижку вже після того, як усе було зроблено. Я лише попросив її привезти мені кепку до Києва (сміється). Чесно кажучи, ніколи не думав, що колись буду лисим.
 
– Ви дебютували в збірній України наприкінці 2018-го в матчі з Туреччиною. Які емоції переповнювали?
– Звичайно, лише позитивні. Хіба я міг подумати у 2012 році, сидячи в Черкасах у кафе, поїдаючи піцу за 15 гривень та дивлячись матч Євро-2012 між Україною та Швецією, що колись гратиму з Євгеном Коноплянкою на одному фланзі, а тренером буде Андрій Шевченко! Оскільки матч неофіційний, то на душі було, власне, спокійно. Із Шевченком мав розмову вже після гри, але її зміст нехай залишиться між нами. Щодо партнерів, то була одна цікава ситуація з Коноплянкою. Уже під час зборів перед матчем із Португалією він проходив повз мою кімнату й почув, як ми граємо по мережі в Counter-Strike – із криками, підказками один одному. І це при тому, що я досить скромний, стараюся зайвого не казати в колективі. То Євген зайшов та попросив бути таким самим й у грі (сміється).
 
– У березні 2019-го тренерський штаб національної команди задіяв вас уже в офіційних матчах. Які враження від зустрічі з чемпіонами Європи в Лісабоні?
– Важко психологічно. Напевно, ця гра для мене – найкраща за концентрацією, яка від першої й до останньої компенсованої хвилини була безмежною. Упродовж усього матчу крутив головою на 360 градусів, щоб не втратити свого опонента й нічого не пропустити.
 
– Найчастіше вам доводилося протистояти Бернарду Сілві, який виступає в «Манчестер Сіті» разом із Зінченком. Чи давав Олександр вам поради, як протистояти Бернарду на полі?
– Так, перед грою вказав на кілька моментів. Але Бернарду Сілва коштує 100 мільйонів євро. І я не думаю, що є якийсь рецепт, як протистояти йому.
 
– До речі, після матчу Роналду назвав вас жорстким…
– Чесно кажучи, я не намагався навмисне діяти жорстко. Просто так виходило. Він також неодноразово грав мені в ногу – навіть забої на гомілкостопі та коліні залишилися. Але приємно, коли про тебе говорить один із найкращих гравців світу.