«24 серпня – особлива дата для мене. По-перше, саме цього дня багато років тому народилася моя мати. На жаль, її вже немає з нами, тому часто мій День Незалежності минає з сумом і у спогадах. Також добре пригадую 24 серпня 1991 року. Напередодні відбулися тривожні події ГКЧП (ДКНС) у Москві і на душі було певне сум'яття. Зараз День Незалежності надзвичайно важлива подія для мене, і я щороку вітаю з цим святом дорогих і близьких мені людей, а ще відчуваю піднесений настрій.

Пригадую момент, коли отримав паспорт громадянина України. Я був молодим, не задумувався про багато речей і не сприйняв цю подію, як належить. Лише коли я заслужив на виклик до національної збірної, зрозумів одну банальну, зате важливу для мене річ. Якби не здобуття Україною Незалежності, то я не реалізував би себе як футболіст.

Я народився у Росії, зростав у Криму. Однією з ключових подій, що змінила мою свідомість, стала Революція Гідності. Якраз тієї миті я постав перед вибором – кого підтримувати, на чию сторону ставати і взагалі, що далі? Ситуація розвивалася стрімко, однак я ніколи не забуду відчуття величезної несправедливості. Я дивився на жахливе відео розгону студентів і усвідомлював, що там страждають чиїсь діти. Зрештою, мій син – їхній одноліток. Мене дивувала і обурювала безкарність…

Пізніше я не мав ілюзій щодо того, де добро, а де – зло. Я перебував у Криму, став свідком захоплення півострова. Бачив, хто стоїть за усім цим, бачив цих «нерозпізнаних чоловічків». А потім я повернувся до Москви, де мешкав на той час. Поспілкувався з багатьма людьми та остаточно переконався – треба негайно змінювати країну свого проживання.

Починаючи з 5 класу, я вивчав українську мову в одній із сімферопольських шкіл. Прикро, та я забув ім'я своєї вчительки – якось так склалося, що я робив більші успіхи і мав кращі оцінки з української мови та літератури, ніж з російської мови. Згодом я довго не спілкувався українською. Та попри це, ніяких перешкод з розумінням того, що українською написано у книжках чи говорять по телебаченню, у мене не виникало.

Я дебютував за збірну України у 2000 році проти Англії на «Уемблі». Навряд чи я досконало розумів значення того, що на футболці зображений тризуб і я несу певну соціальну місію. Однак вищої та дорожчої команди, ніж національна збірна України, я не мав.

На жаль, я не репрезентував країну на чемпіонатах Європи та світу, лише у плей-офф за вихід на Мундіаль – тоді ми поступилися Німеччині. Я не грав на тому рівні, до якого прагнув, але усі претензії можу адресувати виключно собі.

У моїй кар'єру був етап виступів у Франції. Пригадую свій перший матч за «Сент-Етьєн» на домашньому стадіоні «Жоффруа Гішар». На фанатській трибуні було чимало прапорів, проте я помітив, як майорить синьо-жовтий стяг. Це був особливий момент, який я запам'ятав назавжди.

Приємно, що у Франції мене ідентифікували саме як гравця збірної України, як українця. Виключно завдяки Незалежній Україні і статусу футболіста національної збірної я отримав нагоду зіграти в одному з найкращих чемпіонатів Європи.

Преса писала про мої можливі виступи за збірну Росії, наставник Олег Романцев розглядав мою кандидатуру у якості кандидата. Я вдячний Валерію Васильовичу Лобановському за те, що помітив мене, повірив і запросив під знамена збірної України. З Романцевим я також працював, він теж чудовий тренер. Однак Лобановський – фігура планетарного масштабу. З ним було надзвичайно цікаво спілкуватися і тренуватися під його керівництвом.

У згаданих матчах з німцями нам не все вдалося. Мені, у тому числі. Хай там як, виступати за національну команду – це моя мрія, яка здійснилася».