Третій бомбардир в історії «Металіста» та другий у переліку легенд клубу за кількістю зіграних матчів активно займається доставкою гуманітарної допомоги нашим воїнам, зокрема, і на передову. Хоча ще донедавна мав інші погляди. «Я помилявся», – визнає Володимир Іванович.

Про один із найстрашніших моментів російсько-української війни, чудернацький сон, спілкування з воїнами ЗСУ та 9-річного внука-волонтера Володимир Лінке розповів у інтерв'ю Футбол 24.

«Вперше у житті побачив такий величезний вибух»

– Володимире Івановичу, напередодні ми не змогли поспілкуватися – ви їздили у напрямку Чугуєва. «Тут зараз не зовсім безпечно, давай завтра», – сказали ви. Як усе минуло?
– Все склалося вдало. Ми проскочили, а через годину там почалося… Коли їхали у напрямку Чугуєва та Малинівки, дорога була закрита, а назад нас таки пропустили на блокпосту. Потім дізналися, що через годину неподалік розпочалися «веселі події».

– У перші дні війни Чугуїв перебував під окупацією Росії. Чи знаєте, як зараз живе це місто?
– Ми проїхали через окружну, тому деталями не володію. Проте на парканах сліди від куль помітні. Інших руйнувань я не бачив. На полях залишилися вирви і подекуди розкидані залишки від снарядів.

– Під час нашої попередньої розмови ви коротко, зате однозначно описали ситуацію: «Стріляють багато і все ближче до мого дому».
– Я мешкаю у селищі, у передмісті Харкова – до нас ще не прилітало, але на окраїні вже бахкало. Принаймні, у гаражі снаряди влучали.

– За два місяці російської агресії траплялися ситуації, коли ви опинялися за крок від неприємностей?
– Одного разу. Коли харківський завод «Протон» ракетою бахнули. Я вперше у житті побачив такий величезний вибух. Скажу відверто – було лячно. Все відбулося на моїх очах. Бачив загиблих людей… Якби у мене був підгузник, думаю, я б не стримався.

«Сам з Харкова не їду і сім'ї заборонив»

– Ви є затятим рибалкою, а не мисливцем. І все ж зі зброєю вмієте поводитися?
– Мисливців я ненавиджу. Стріляю чудово, у шкільні часи навіть їздив на змагання. У Металісті зі мною грав Віктор Шаленко. Так от його старший брат часто організовував для нас поїздки у тир. Ми з ним конкурували страшенно. Я любив на кілька очок його перестріляти – він сильно нервувався. Словом, зброєю володію чудово.

– Ваше ставлення до мисливців – це щось особисте?
– Спогад з дитинства. На усе життя запам'ятав підранок косулі, яка плакала. Гнітюче видовище.

– Враховуючи ваші навички, не задумувалися про захист України зі зброєю в руках?
– Ні. Нехай я добре стріляю, нехай чудово почуваю себе у фізичному плані. Можу дати фору кому завгодно – проходжу за день від 5 до 8 кілометрів. Та справа у тому, що я навіть в армії не служив. Яка з мене користь? Я допомагаю тим, чим можу і у чому розуміюся. Ну який з мене воїн?

– Попри це, виїзд з Харкова – не ваш варіант?
– Ні. Сам не їду і своїй сім'ї заборонив.

«За кермом перетворююся на ненормальну людину»

– З чого почалася ваша волонтерська діяльність?
– Усе сталося спонтанно. З початком війни я намагався знайти себе. Спершу ходив по аптеках і передавав ліки людям похилого віку, шукав рідкісні препарати для осіб, які потребували їх. Я мешкаю у приватній забудові. Одного дня випадково зустрівся на вулиці з місцевою молоддю. Один з цих хлопців – вболівальник Металіста, ультрас. «Дядю Вово, ми займаємося гуманітаркою», – розповів мені той хлопець. Я й попросив, щоб мене залучили до справи.

– Ви особисто розвозите допомогу?
– За кермом не їжджу. Багато років тому дав собі слово, що на водійське крісло більше не сяду. Все через те, що за кермом я перетворююся на ненормальну людину. Постійно намагаюся проскочити, обігнати – не можу себе опанувати.

– У ДТП потрапляли?
– Двічі за одну поїздку з дітьми ледве не влетів. Після цього пообіцяв собі не сідати за кермо. Тому допомагаю з доставкою. Маю кількох друзів-фермерів, до яких звертаюся за допомогою. Мені ще ніхто не відмовив.

– Що саме і кому возите?
– Овочі, борошно, крупи, соки, цукор, м'ясо. Годуємо, в основному, передову. Маємо свою кухню, де готуються страви, а згодом розвозяться військовим. Також роздаємо продукти харчування і цивільним. Переважно пенсіонерам та сім'ям з дітьми.

– Спілкування з військовими, мабуть, є особливим. Розмови з людьми, які нас захищають, змушують подивитися на життя іншими очима?
– Для того, щоб зі зброєю захищати країну, треба мати неабияку сміливість. Немає людей, які не бояться. Не страшно лише дурням. Дивлюся на цих пацанів з гордістю і повагою. Вони часто приїжджають до нас, адже на передовій, умовно кажучи, поїсти не мають змоги. Ці люди – справжні, вони не б'ють себе у груди. Той випадок, коли справа цінніша за слова.

«За 22 роки шизофреніка при владі виховалося ціле покоління дебілів»

– Ваш 20-річний внук Ілля Глушко є футболістом друголігового Вовчанська. Він волонтерить разом з вами?
– Ні, ми з ним у різних локаціях. При справі не лише Ілля, а й молодший внук Назар, який теж футболом займається. Йому лише 9 років, але він сильно старається, фасує товари. Шалений хлопець – не відволікається, поки своє завдання не виконає. Дуже цілеспрямований. Надсилали мені недавно Назарову фотографію – йому навіть дитячий бронежилет видали. До речі, гуманітарною діяльністю займаються не лише мої онуки, а й донька та зять.

– Іллі, Назару та усім харків'янам, які люблять футбол, поки залишається мріяти про улюблену справу?
– Звичайно, без футболу важко. Але наші ветерани грають майже щоденно. Я на поле не виходжу – весняне загострення подагри дошкуляє. Душею я з хлопцями… Харків живе футболом, що б там не було. Зять мій теж інколи грає, він на любительському рівні виступав.

– Ви народилися і майже все життя провели у Харкові. Спостерігати за знищенням міста – біль, який важко описати словами?
– Я розірвав би їх усіх. Що ж ви робите? Населення Росії зазомбоване. Відсотків 90 з них ще й люди з малим інтелектом – периферія забита. Страшно навіть спілкуватися з ними. Тамтешні люди просто дебіли. Самі мешкають у конюшнях, дотепер хліб мотузкою ріжуть. І дивуються, що у наших селах достаток. Це вони прийшли до нас, щоб чогось навчити? Зізнаюся – раніше я до Путіна ставився відносно лояльно. Я не все розумів, я помилявся. Він же шизофренік. А росіяни – люди з двома звивинами. Та й то паралельними.

– У 90-х ви грали за команди з Ростовської області. Тоді цього не помічали?
– У колективі стосунки були нормальними. У футболістів інший світогляд. Вони подорожують, бачать світ, у них більше інтелекту, ніж в умовних мордвинів, калмиків та населення Хабаровського чи Алтайського країв. Це просто забиті люди. За 22 роки шизофреніка при владі виховалося ціле покоління дебілів. Усілякими недорозвинутими Соловйовими. Коли бачу його, то хочу взяти бейсбольну биту. Тоді б він показав мені свої навички каратиста. Ми у різних вагових категоріях, але я б йому відбив руки, ноги і його смердючий язик. Мені, до речі, нещодавно дивний сон снився.

– Про що?
– Нібито я маю снайперську гвинтівку і здатний стріляти нею на величезні відстані. І навіть можу вражати ціль під землею. Так от я вбив цього придурка Путіна у його бункері. Це при тому, що сновидінь у мене майже не буває. Сподіваюся, що цей сон стане віщим.

– У Росії у вас залишилися знайомі?
– Так, я донедавна спілкувався з футболістами, які мешкають там. Вони все розуміють, їм соромно. Я чомусь висновки робив завжди з огляду на цих людей. Вважав, що там усі такі адекватні і розумні. Але навіть з ними перервав спілкування після 24 лютого.

«Наша перевага в тому, що ми воюємо за свою землю і свої сім'ї»

– Коли дізналися про атаку у той страшний день, не могли повірити?
– Це добряче мене шокувало. Я підозрював, що щось таки буде. Проте не настільки масштабно. Особливо задуматися про напад Росії змусила інформація про те, що 10 лютого американським баскетболістам, які грають в Україні, дали команду повертатися додому. Розумів, що це тривожний сигнал. Дивує те, що шизофренік говорить одне, а насправді бомбардує чи не найбільш російськомовне місто України. Ти ж звільняєш російськомовних. Чим, бомбами?

– Єдина українська команда не з Харкова, за яку ви свого часу виступали – охтирський Нафтовик. Дізнавалися, як справи у мешканців знищеного Росією міста?
– Так, контактую з Василем Єрмаком, легендою Нафтовика. Зрештою, я з багатьма на зв'язку. Напередодні розмовляв з Мироном Маркевичем. Якраз отримав від нього зі Львова бронежилет у подарунок. За це йому дуже вдячний. Часто дзвоню у Дніпро, де мешкають Андрій Полунін та Сашко Рикун. З Рикуном ледве не кожного дня розмовляємо. Мені телефонували з Полтави та Сум. Цікаво, як справи у колишніх партнерів. Зараз такий час, що головне питання полягає у тому, чи жива людина. Усе інше – дрібниці.

– Ви часто навідуєтеся у небезпечні райони, спілкуєтеся з людьми, які перебувають у гарячих точках. Як гадаєте, Україна переможе?
– Я вірю у свою країну, у цих хлопців. Розумію, що буде складно. У ворога ресурсів набагато більше. Наша перевага в тому, що ми воюємо за свою землю і свої сім'ї. А які цілі в окупанта? Мародерство. Ми переможемо, сумнівів немає. Страшно тільки те, якою ціною і з якими втратами.